Ще із сивої давнини жили люди на берегах колись глибокої і широкої річки Тайни. Та увірвалися сюди монголо-татари, все знищили шаблею і вогнем. Довго тут ніхто не поселявся, а родючі землі заросли хворостом. З часом цю місцевість почали називати хворостовим полем. А коли сюди повернулись люди, їх поселення отримало назву Хворостків, пізніше — Хоростків.
Про заселення цієї місцевості в III та II тисячоліттях до нашої ери свідчать досліджені поховання доби міді та курганні поховання доби ранньої бронзи.

Перша письмова згадка про Хоростків датується 564 роком, коли королівським привілеєм поселення було передане у володіння магнатів Якуба і Юрія із Струсова. Родючі його землі приваблювали багатьох польських феодалів. З 1578 року Хоростків уже згадується як власність кількох магнатів. Його жителі були змушені відробляти на користь власників два дні панщини на тиждень, а також платити данину збіжжям, городиною, медом, воском, птицею тощо.

У XVI—XVII століттях Хоростків входив до складу Теребовлянського староства. Тоді в містечку набули розвитку окремі види ремесла, дуже поширеними були ткацтво й кравецтво. Розвивалася й торгівля. Але основним заняттям його мешканців залишалося землеробство.
Становище 70 міщанських родин мало що відрізнялося від становища селян. Міщани також відбували певні повинності на користь власників Хоросткова, змушені були сплачувати грошові податки, натуральні данини. Українське населення зазнавало національних і
релігійних утисків. Для охорони своїх маєтків та оборони від татаро-турецьких набігів власники Хоросткова збудували замок. Але під час численних спустошливих походів татар на Галичину містечко неодноразово було
пограбоване і зруйноване.

В період визвольної війни українського народу 1648-1654 років у Хоросткові відбулися антифеодальні виступи. Активну участь у них брали селяни і міщани. Після перемоги війська Богдана Хмельницького під Пилявцями населення Хоросткова організувало збройні загони, які діяли проти шляхти. Об'єднавшись із жителями навколишніх сіл і містечок, вони у липні 1648 року розгромили маєток та костьол у селі Янові, фільварок V І Буданові, зруйнували греблю і панський маєток у Великому Говилові. Особливо ненависним повстанцям був власник містечка Хоросткова Калиновський. Вони зруйнували його господарські будівлі, відібрали і розділили між собою майно. Жителі Хоросткова виступали проти нього й у 1649 році. Не маючи достатньої сили для придушення цих виступів, місцеві магнати зверталися за допомогою до королівського війська.

Після Зборівського договору, коли козацько-селянське військо залишило західно-українські землі, шляхта жорстоко розправилася з повстанцями. Поміщик посилив експлуатацію селян і довів відробіткову ренту до чотирьох днів на тиждень. Крім того, були збільшені і грошові й натуральні платежі. Тяжке становище жителів містечка погіршувалося ще й тим, що татари, повертаючись з війни, грабували і захоплювали у полон людей. У 1650 році знову напавши на Xоростків, вони спалили понад 300 будинків і вщент пограбували його. Населення змушене було ховатися в лісах, утікати в інші місцевості.

У 1672 році, скориставшись тим, що Польща була ослаблена Тривалою війною, султанська Туреччина захопила все Поділля. За Бучацьким договором між Польщею і Туреччиною значна частина території Тернопільської області, в тому числі і Хоростків, відійшла до Туреччини. Після поразки турецького війська під Віднем у 1683 році Польща повернула собі цю територію.
На початку XVII століття в краї розвинувся опришківський рух. У Хоросткові, як і в кожному селі й місті, повстанцям давали притулок, харчі, іншу допомогу. Місцеві селяни і міщани у 1734 році приєдналися до гайдамацького загону на чолі з Варланом, який захопив Збараж, а н 1768 році взяли участь в наймогутнішому гайдамацькому повстанні — Коліївщині.
З XVIII століття на наших землях настають мирні часи, припиняються напади орд. Замість оборонних замків польська шляхта могла собі будувати пишні палаци. Водночас збільшується тиск панщини і закріпачення нашого селянства. В той час, коли над Дніпром жили й діяли ще роди козацьких старшин із свіжою традицією гетьманщини, в нас верхні прошарки суспільства давно вже перейшла до польського табору, а русинами залишились тільки селяни і малоосвічене сільське духовенство, що здобувало знання, читаючи церковні книги своїх батьків, як насміхалася польська шляхта — «поп і хлоп».

А тим часом, поставивши на престол королів «Сасів» з німецького саксонського роду, Августа II і Августа III (1697-1763), польська шляхта панувала й бенкетувала за принципом «За круля Саса, єдз, пій і попускай паса» («їж, пий і попускай пояса»), заступаючи шляхетські свободи самоволею. Спостерігала цей занепад державницького духу в Польщі німка на російському престолі, цариця Катерина II (1762-1796). Вона втручалася у внутрішні справи Польщі, прикриваючись захистом православної віри, і вже в часи безкоролівства після смерті Августа III своїм величезним впливом на королівській елекції сприяла до вибору на короля одного із своїх численних полюбовників, польського магната Станіслава Понятовського (Станіслава II Августа). Саме за його панування (І764-1795) дійшло до трьох поділів Польщі. При першому поділі Польщі у 1772 році між трьома контрагентами: Росією, Прусією і Австрією, Росія одержала лише частину білоруських земель (Полоцьк, Вітебськ, Могилів), Прусія — так звану Західну Прусію. Австрійська цісарева Марія Тереза проти своєї волі, але під наляганням свого найстаршого сина і співрегента, пізніше цісаря Йосифа II, зголосила «історичні претензії» Габсбургів, що були угорськими королями, до колишнього Галицько-Волинського князівства, частини якого перебували колись тимчасово під окупацією угорських володарів. При поділі Австрія отримала на тій формальній основі «Руське» воєводство, частину Белзького (навіть Замостя), окраїни Волинського (Збараж), а з Подільського — Червоноградський повіт, отже, землі по Збруч. На наше нещастя, Австрія дістала крім того без формального обгрунтування великі частини Краківського та Сандомирського воєводства, заселених переважно польським населенням, і об'єднала в один край з деякою перевагою польського населення під назвою королівства Галичини й Володимири, хоч сам Володимир-Волинський не ввійшов у склад приєднаних земель.

Але вже під час визначення нових кордонів у 1774 році виринули непорозуміння, що торкались якраз нашої території. Зберігся приватний лист цариці Катерини II, датований 26 травням 1774 року, написаний рукою її секретаря французькою мовою, але підписаний нею самою, до «дорогого брата» автрійського цісаря Йосифа II. В ньому вона звертає увагу (мовляв, борони Боже, не з зависті!) на потребу поміркованості супроти Польщі, з уваги на велику тривогу та алярми в Польщі щодо визначення нових кордонів Австрії з Польщею на Збручі, бо й на її власну думку, вони повинні простягтися тільки до Серета. Отже, цариця звертається до «мудрості і природної справедливості» Йосифа.

Може видатись дивним, що Польща за посередництвом Катерини не підняла крику, наприклад, за Бохню та Вєлічку під Краковом, у самому серці Польщі, з її пребагатими покладами солі, використовуваними ще з XI століття, чи за втрачений доступ до Балтійського моря, а за шматок наших земель, за Гримайлів, Хоростків, Копичинці та інші. Можна здогадуватись, що спричинив ці протести польський біскуп з Кам'янця-Подільського, бо майже всі його лятифундії, оброблювані руками українських кріпаків, переходили під владу чужої держави.
Передав ці «алярми» Катерині напевно її колишній коханець, король Станіслав Понятовський, і вона, виступаючи як «протекторка Польщі», написала цього листа до Йосифа, натякаючи при цьому, що Росія найбільш покривджена при поділі здобичі. Насправді цей натяк несправедливий, бо при першому поділі Польщі Росія одержала 92,000 км2 території, Австрія — 81,900 км2, Прусія — 36,300 км2.

Одначе Йосиф не взяв собі цього листа близько до серця. Австрійські генерали напевне пояснили йому, що Збруч надається краще на кордон, ніж Серет, хоч би з тієї причини, що поляки побудували досить добру, як на ті часи, фортецю в Окопах, звернену і проти Кам'янця-Подільського, що був у польських руках, і проти Хотина — отже, проти Туреччини. Більше того, цього самого 1774 року, австрійська армія відвоювала від Молдови, турецького васала, північну частину молдавської території, під українською назвою «Буковина» (країна букових лісів), що колись належала до Галицько-Волинської держави, а 1775 року Туреччина погодилась на цю зміну кордонів. Буковину спочатку було приєднано до Галичини і тільки в 1849 році створено там окремий коронний край.
Хоч між Австрією та Росією йшла вже тоді тиха боротьба за вплив на Сході та на Балканах, проте Йосиф відписав «дорогій пані сестрі» довгий і чемний лист, повний компліментів для її мудрості та для їх приязні, де занадто мало місця присвячено самій справі: запевнено, що він, Йосиф, як співрегент, не зволікаючи, передасть побажання в справі кордонів своїй матері, цісаревні Марії Терезі. Фактично цей лист означав дипломатичну відмову і територія між Збручем та Серетом залишилася при Австрії.

Приєднання Галичини до Австрії мало для українського народу позитивну вартість. В перспективі Галичина мала стати українським П'ємонтом під час найтяжчого гніту російського царату. Але вже найближчим часом в катастрофічному становищі нашого селянства наприкінці панування старої Польщі настало деяке полегшення, особливо завдяки сміливим поступовим реформам енергійного сина Марії Терези, цісаря Йосифа II (1780-1790), представника «світлого абсолютизму». Передусім «патент для підданих», виданий 1781 року німецько-чеським землям для охорони селян, що регулював відносини між ними і їх панами в праві відбування панщини, і наступний патент, що зносив кріпацтво та давав право без спеціального дозволу пана переселятися, учитися ремесла, значно полегшували долю селянських мас. Ці патенти згодом стали чинними на угорських землях і в Галичині. Це сталося якраз у той час, коли цариця Катерина II указом від 1 травня 1783 року запровадила кріпосне право на лівобережній Україні, де до того часу його не було. Відміни панщини дочекались галицькі українці в Австрії 1848 року, тоді як українці в Росії аж у 1861 році, тобто через 13 років.

В релігійній ділянці австрійська влада зрівняла у правах уніятів із латинниками, чого не могла добитись українська верхівка в старій польській державі. Уніатів офіційно названо греко-католиками, латинників — римо-католиками.

Приєднання Галичини до держави західно-європейського типу зумовило деякий поступ і в ділянці освіти. Інтереси держави вимагали виховання нового урядництва та піднесення освіти духовенства на чужомовній території. Кандидати на священиків мусіли мати закінчену середню школу (гімназію) і богословські студії. У 1774 році Марія Терезія заснувала духовну семінарію у Бідні при церкві святої Варвари, 1784 року засновано університет у Львові, а при ньому — український факультет.
Проте треба було ще півстоліття, щоб розбудити приспаний народ до життя. Побудником стала «Руська Трійця», зокрема Маркіян Шашкевич зі своєю «Русалкою Дністровою». А другим етапом був революційний подув 1848 року з його результатами: скасування панщини декретом від 16 травня 1848 року, проголошення конституції в Австрії, заснування першої української політичної організації «Головної Руської Ради» та «Народної Гвардії», скликання «Собору руських учених» та участь українців у Слов'янському з'їзді в Празі в червні 1848 році.
Наприкінці XVII століття містечко Хоростків стало значним торговим центром. Тут проводили два ярмарки на рік та щотижневі базари. Торгували здебільшого хлібом, худобою, полотном, поташем та іншими товарами, які привозили землевласники з навколишніх сіл, а також купці з міст Галичини. В центрі містечка була ратуша з двома характерними високими вежами. Там містилося багато різних крамниць, корчма, а також австрійська жандармерія, потім, приблизно до 1930 року — польська поліція. На відміну від ратуш в інших містах, що були власністю міста, ця будова належала власнику великої посілості. На південний схід від ратуші простягався просторий ринок. Там єврейські крамарі розкладали свій крам, особливо печиво: медяники, булки, хліб, торгували також оселедцями й гарбузовими зернятами. Перекупки продавали городину, овочі та яйця. Овочі, фрукти та плодові саджанці постачали селяни з Кобиловок і з Яблунова, де були великі сади. Цибулю вінками продавали в основному жителі Майдану та Скородинців колишнього Чортківського повіту, а гуцули привозили дьоготь. Значним осередком торгівлі, крім ринку, була торговиця кіньми, рогатою худобою й свиньми. З 1937 року вона знаходилась на південно-східній околиці міста, при дорозі, яка йде на Гримайлів, на місці колишнього панського плодового саду.
Одним із головних чинників багатолюдних ярмарків було добре розвинене ремісництво, що знаходилось в основному в єврейських руках. Найбільше було столярів та кравців. Різниками рогатої худоби були виключно євреї. Хоростківське населення займалося в основному рільництвом і тільки мала частина ремеслом. Відомими українськими ремісниками були мулярі — Доскоч з трьома синами і Шевчук. Будинки з дерева й глини зводили Йосиф Кулак і Антін Ворончак. Різниками худоби були Кенс, Білінський, Яків Макогон (батько майбутнього українського письменника і педагога Дмитра Яковича Макогона) та Степан Кормило. Шевством займалися Матвій Білоус, Василь Кенс, Михайло Ворончак, Грицько Пилипів і Василь Чорненький, кравецтвом — Микола Гуцал та його жінка Ганна. Єдиним перукарем був Іван Доскоч. До його клієнтів належав також граф Сімінський та два його сини. Серед поляків-ремісників були відомі слюсар Тарнавський, ковалі Підгородецький і Бучинський та столяр Анатолій Кучма.
Торгівля зосереджувалася в основному в руках євреїв. Торгували вони різним крамом, здебільшого сукном, зерном, залізними виробами, шкірою, деревом, галантереєю, а також шинкували, скуповували й продавали сільськогосподарські продукти. Євреї мали і свої банки, в яких селяни позичали гроші під великі проценти (12-14%). Згодом торгівлею почали займатися українці. Одними з перших крамарів були Михайло Пастернак — мішана крамниця та Йосиф Кенс — залізні І тютюнові вироби. У 1920 році мали крамниці Андрій Смоль і Андрій Жебелюк.
Розвиткові економіки містечка, зокрема торгівлі, сприяло завершення в 1890 році будівництва залізниці Тернопіль-Копичищі, що пролягала через Хоростків. Містечко стало одним із пунктів зосередження і перепродажу сільськогосподарської сировини. Поступово зростав лихварський капітал. У 1906 році тут були відділення семи кредитових І страхових компаній, торгово-промислового і кредитно-комерційного банків, діяли молочарня, броварня, ґуральня, підприємство, де виробляли содову воду та Інші.
З 1565 року Хоростків був осередком ключа маєтків магнатів Струсів, під кінець першої половини XIX століття власником цих володінь став граф Каєтан Лівіцький, а потім — рід Сімінських-Лівіцьких. В другій половині XIX століття власницею маєтку Хоростківського ключа була єдина дочка Каєтана — Софія, що одружилась з Вільгельмом, графом Сімінським. У XX столітті власником маєтку став Станіслав Сімінський. Його власність складалась з двох ключів: в Ланцуті (Польща) — 12 сіл та в Хоросткові — 8 сіл. В другій половині XIX століття цей маєток у моргах нараховував: орної землі — 6,157, городу й лук — 503, пасовищ — 353 та лісу — 80. Згодом його лісова площа значно збільшилася. У графа Сімінського було два сини, один помер у Польщі, а другий ще живе у Канаді, до речі, у 1997 році він відвідав Хоростків. Як розповідають очевидці, старий граф був людиною непоганою, любив чесність і справедливість, в скрутну годину допомагав людям.
До кращих будівель Хоросткова належить палац графа Сімінського-Лівіцького, побудований у XIX столітті.
Слабо розвинені промисловість і сільське господарство не могли забезпечити всіх роботою. Люди, позбавлені засобів для існування, емігрували з Хоросткова в Канаду, США, Аргентину, Бразилію. У1900-1910 роках еміграція вже перевищувала приріст населення.
Прості люди жили в злиднях і темряві. Лише в 1855 році в Хоросткові відкрили тривіальну (трикласну) школу, в якій до 1871 року був один учитель. 1896 року її реорганізували в чотирикласну. Та скрутне матеріальне становище багатьох жителів містечка не давало їм змоги вчити дітей. Переважна більшість населення була неписьменною.
Багато лиха принесла Перша світова війна, що розпочалася у 1914 році. Мобілізація працездатних чоловіків до австрійської армії, реквізиція робочої худоби позбавила селян можливості вчасно Обробити землю. Значна частина її залишилася незасіяною.
У серпні 1914 року до Хоросткова вступили російські війська, але ще довгий час містечко перебувало у прифронтовій зоні.
В 1917 році в царській Росії відбулась революція. Україна проголосила себе Українською Народною Республікою. Але більшовики ліквідували молоду республіку. Восени 1920 року Західну Україну окупувала панська Польща.
За переписом населення, у 1921 році в Хоросткові налічувалось 6,5 тисяч мешканців, 1083 будинки. Жителі містечка складалися в основному із українців, поляків і євреїв. Під час панування панської Польщі містечко розвивалося дуже повільно.
Хоча Хоростків був у центрі великого району, що охоплював 15 місцевостей, проте мав єдиного українського лікаря-професіонала — ВОЛИНСЬКОГО. Крім нього, були ще два єврейські лікарі. Але багато людей з Хоросткова зверталися за допомогою до лікаря Брилинського , Теребовлянського повіту, що мав добру славу.
Бідніші люди були позбавлені можливості користуватися професійною медичною допомогою. Лікарі, які жили в містечку, брали за прийом великі гроші. їхніми послугами могли скористатись не всі. В 1930 році в містечку діяло лише кілька приватних дрібних підприємств, цегельня, ґуральня, водяний млин, дві кравецькі та шевські майстерні, чотири пекарі, дві олійні, каменоломні білого каменю.
Крім костела й церкви були в Хоросткові і дві єврейські божниці (школи), які знаходились поблизу ратуші. До кращих будівель містечка належали також польський «Сокіл» (зараз — міська бібліотека), пошта, магістрат, «Народний дім» з театральною залою (тепер там знаходиться меблевий магазин), ресторан-готель Пелекановича, школа та інші споруди.
Для багатьох жителів містечка освіта залишалась лише мрією. Через нестатки бідняки не могли посилати дітей до школи. Тут працювала одна семирічна школа, проте викладали в ній лише польською мовою. У бібліотеці теж переважали польські книжки.
Українське населення містечка не мирилося з важким соціально-економічним І політичним становищем, переслідуванням української мови, історії та культури.
Осередком культурно-національного виховання були українські організації, а головне читальня «Просвіта». Спочатку вона знаходилась в так званому будинку «дяківці» (тепер тут квартири учителів) і нараховувала біля 60 членів. Згодом те число зросло майже до 250 членів. Українська громада придбала в євреїв мурований «залізний дім» у центрі міста, навпроти ратуші й магістрату. Після відповідного ремонту він став «Народним Домом» під назвою «Своя сила».
Перед Першою світовою війною головою «Просвіти» був господар Яків Ворончак. Від другої половини 1920-х років аж до війни майже незмінним головою був Іван Васильченко.
При читальні існувала книгозбірня. У 1930-х роках вона налічувала до 700 примірників. Читальня передплачувала чимало журналів та часописів. Діяли при ній також хор та театральний гурток. У 1920 році за диригентів Петра Свистуна з Великого Говилова, а після нього Володимира Доскоча, хор піднісся до високого рівня. У 1930-х роках диригентом був дяк Йосиф Татарнюк. Цей хор одночасно співав у церкві, влаштовував концерти й академії в Хоросткові та в сусідніх населених пунктах.
Велику діяльність проводив також театральний гурток, що влаштовував вистави в місті і по сусідніх селах. Режисером гуртка в першій половині 30-х років був Станіслав Васильченко, згодом Йосиф Татарнюк. Найбільш досвідченим, відданим та шанованим членом гуртка і хору був Павло Білоус.
У 1934 році засновано самоосвітній гурток при читальні. Він гуртував найсвідомішу молодь Хоросткова. Відвідували гурток і старші
люди.
В 1931 році засновано ще одну читальню «Просвіта» в околиці, званою Напередмістю. Її першим головою був Іван Ворончак. Вона спочатку розміщувалася в хаті Теодора Ворончака, а згодом — в Івана Палія. Його брат Михайло Палій був найактивнішим організатором «Просвіти». При читальні існували мала книгозбірня й театральний гурток. Читальня закупила площу під будову будинку, камінь та виготовила план, але польська влада заборонила будову.
Десь біля 1934 року отець Єдиак заснував в парафіяльному будинку читальню «Скала».
Директорами «Народного дому» до початку 1920-х років були Андрій Смаль та Андрій Жибилюк, згодом, аж до війни — Іван Васильченко.
В «Народному Домі» містилися філії «Сільського господаря» від товариства «Дністер». Керівником останнього до Першої світової війни був Яків Ворончак. У «Народному Домі» розміщувалась також молочарня, що була заснована в половині 1930-х років. Директором її спочатку був інженер Оріхівський, а постійним молочарем Іван Кекуш. Сюди привозили молоко з Говилова Великого і Малого, Перемилова, Карашинців й Увисли.
Також в місті діяли гурток «Рідної школи», гурток «Відродження», відділ «Союзу Українок».
У 1934 році було засновано спортивно-гімнастичне товариство «Луг». Воно нараховувало біля 150 членів, хлопців і дівчат. Хлопці-луговики носили луговий однострій, а дівчата — національне вбрання. При товаристві існувала дружина спортивного м'яча. Капітаном її був Іван Доскоч.
Основною частиною діяльності місцевих товариств були театральні вистави, концерти, академії, спортивні змагання, забави та фестини. Але найбільшими культурно-мистецькими подіями були вистави українських театрів, що відвідували Хоростків кожної осені, в тому числі театри Йосипа та Яреми Стадників, а особливо «Заграва», під керівництвом Володимира Блавецького (Трача), і хор Котка. Вистави відбувалися в залі польського «Сокола» (клубу). Ті вистави відвідували глядачі всіх національностей, але переважали євреї. Крім місцевих жителів, на вистави приходили люди з сусідніх сіл. Також часто відвідували Хоростків різні цирки.
Стурбувавшись тим, що українці стали свідомо гуртуватися у різні національно-патріотичні організації, поляки почали утворювати свої. Найважливішою польською організацією в Хоросткові за Польщі був «Сокіл».' Членами його були майже виключно польські урядовці та граф Сімінський. Поляки мали також господарське товариство «Кулко Рольніче», що утримувало багату крамницю й гуртовню солі. У 1934 році під впливом спольщеного німця Шраєра було засновано напіввійськову організацію «Стшелєц». її члени носили однострій і були озброєні, мали рушниці, шаблі і списи. Організація об'єднувала найменш свідомих поляків містечка, хоч у її проводі були вчителі й урядовці. «Стшельци» робили напади на євреїв, а особливо на єврейський ринок у ратуші. Весною 1939 року «стшельци» вчинили збройний напад на український «Народний Дім» під час дитячої вистави, знищили обладнання в залі і побили кількох молодих українських хлопців. Граф Сімінський робив спроби залагодити справу мирним способом, але «Стшелєц» його пропозицію відкинув. Хоч учасники нападу були покликані до повітового суду у Копичинцях, їх звільнили від кари завдяки заходам представника «Корпусу охорони Пограниччя». Згодом напасники дістали заслужену відплату.
Верховною управою міста Хоросткова була громадська рада і бургомістер (війт). За Австрії і початково за Польщі рада складалася з 35 радників, причому кожна національність мала по 12 радників. Згодом було 24 радники, і поляки, з уваги на зверхність, мали їх більше, ніж
українці, чи євреї.
За Австрії і в перших роках за Польщі бургомістрами були на переміну українці і поляки. Найвизначнішим бургомістром, про якого люди зберегли добру пам'ять, був українець, добродій Гладій. Головне його досягнення — розбудова Й упорядкування міста, в тому числі будова магістратського будинку, брукування вулиць і хідників та насадження дерев. Він був також і добрим лікарем. Його погруддя прикрашало головну залу магістрату. Другим визначним бургомістром за Австрії і в перших роках за Польщі був українець Юрко Марущак, теж високошановний і найбагатіяий господар. Він мав довір'я не тільки в українців, але у євреїв і поляків. В першій половині 1920-х років бургомістром був українець Іван Грох. Після нього бургомістрами були виключно поляки.
Хоч бургомістри мінялися, проте від другої половини 20-х років аж до війни постійним заступником бургомістра залишався українець — Іван Васильченко. Так як доктор Щраєр раз у раз виїжджав, а граф Сімінський перебував здебільшого за кордоном, або у своїх маєтках у Ланцуті десь під Краковом, то Васильченко фактично управляв містом. Був він освіченою й висококультурною людиною, безперечним провідником української громади впродовж майже двох десятків років, майже постійним директором «Народного дому» й кредитової кооперативи та головою «Просвіти».
В першій половині 1930-х років бургомістром був окружний лікар доктор Шраєр. Згодом його покликали на роботу до Варшави. Після нього останнім бургомістром за Польщі був граф Станіслав Сімінський, людина культурна й толерантна.
Хочеться згадати один епізод з історії Хоросткова, пов'язаний з графом.
Коли Радянський Союз планував приєднання Західної України, то перед тим засилав туди своїх розвідників.У Хоросткові проходили щопонеділка великі базари, і люди помічали, як по базарі й по місту шкутильгав чоловік на дерев'яній костулі та гострив людям бритви для гоління. Цей чоловік дуже часто заходив у фільварок і до палацу графа Сімінського. Він гострив бритви прислузі графа і, як стало пізніше відомо, придивлявся до всього, вивчав і самого графа. Граф, як людина чуйна, дав розпорядження завжди нагодувати і дати притулок «бідному каліці» на ночівлю.
І от коли раптово війська Червоної армії увійшли до Хоросткова, люди із здивуванням побачили, що по місті на прекрасному коні у формі радянського військового роз'їжджав чоловік, який нещодавно гострив бритви, але вже без костулі. Це був новопризначєний комендант Хоросткова на прізвище Білов.
Коли Білов під'їхав до панського палацу, то граф Сімінський не повірив своїм очам. Білов зліз з коня і завітав у палац графа, вибачився за обман і запропонував графові, щоб той якнайскоріше виїздив із Хоросткова, бо як прийдуть енкаведисти, то «пригорнуть» до своїх рук і буде кінець життю або далека Сибір. Він дав графові Сімінському відповідні документи, щоб його в дорозі ніхто не турбував. А також порадив, щоб речей багато з собою не брав. Граф зі своєю жінкою (сини були на той час у Польщі) взяли всього дві валізи, одну із золотом, а Другу із фамільними портретами, обрізавши їх з підрамників. Вони вдягнулися у селянську одежу, намостили гарбу (великий віз, де возили снопи) соломою, щоб не було ніякого підозріння, і так довірений кучер Дочумінськяй відвіз їх аж до Тернополя на залізодорожну станцію.
А в місті Хоросткові ще нині живе онучка Білова, пані Марія, яка працює медсестрою у міській лікарні.

---

---

---

---

Шановні користувачі! Якщо ви знайшли помилку в поданій адміністрацією інформації - будь-ласка - скористайтеся поштовою формою і повідомте нас про знайдену помилку, а також, можливий, ваш варіант. Записи проводяться у відповідні поля. Чекаємо н вашу підтримку та допомогу. З повагою - адміністрація horostkiv.com.ua!

Відвідайте