Перша історична згадка про село Перемилів датується 1568 роком. Село Перемилів розкинулось по обидві сторони річки Тайни – правої притоки Збруча – за 37 км. від районного центру й за 10 км. від залізничної станції м. Хоростків.

Назва села Перемилів походить від слова “переймати”. В перших письмових документах село зазначилось як “село Переймилів”, та з часами назва спростилась, пройшовши фонетичну транскрипцію. Чому саме Перемилів? За легендою в Хоросткові жив польський магнат, котрий “переймав”, “переманював” селян від інших панів і селив у себе на фільварку, де мав ґуральню. Будував для них халупи і заставляв їх працювати на себе. Біля ґуральні був великий дзвін, котрим економ кожного ранку будив людей до роботи. Дзвін співав: ”Будь –дзінь, будь –дзінь!” - звідси і пішла назва першої вулиці Будзінє. З1564 р., коли королівським привілеєм поселення Хоростків було передано у володіння магнатів Якуба та Юрія зі Струсова, Перемилів також був в їхній власності. Жителі села працювали на ґуральні, тут був ще млин, пасіка. Селяни сіяли жито, коноплі, пшеницю, кукурудзу, займалися ремеслом, тут була кузня. Вдома ткали грубе полотно. В краєзнавчому музеї смт Гусятина збереглися вишивки к. XVI – п. XVII ст.. Вишивкою рослинного і переважно геометричного орнаменту оздоблювали не тільки одяг чоловічий чи жіночий, але і рушники, наволочки, простині. Проте економічне і політичне становище поневоленого шляхтою українського народу було нестерпним. Крім панщини, що не рідко досягала по 6 днів на тиждень, селяни відробляли різні “толоки”,”шарварки”.

Багато жителів села тікали від пана і приєднувались до Козацько – селянського повстання під проводом Северина Наливайка (1594 – 1596 р.) В роки Визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького (1648 -1654 р.) перемиляни також підтримували своїх побратимів. Один з учасників писав :”Вся Русь аж до самого Львівського передмістя піднялася на повстання... Гусятин, Сатанів, Скалат... і багатьох інших місцевостей взяті опришками.”

За Андрусівським перемир’ям (1667 р.) територія Гусятинщини залишалася під владою Польщі. Шляхта жорстоко розправлялася з учасниками Визвольної війни.

Та не тільки польський гніт терпіли наші односельці. Мужньо боролися вони із турецько – татарською навалою 1672 – 1683 років.

Панські міжусобиці, збільшення повинностей, посилення кріпосництва, насильницьке окатоличування, полонізація викликала для панів Гайдамаччину, яка бурхливою хвилею пройшла через Поділля і, зокрема, Гусятинщину.

1772 рік – перший поділ Польщі. Австрія загарбала Галичину по річку Збруч.

1789 рік – почався селянський рух проти надмірної панщини і повинностей в містечку Товсте і поширився на Гусятинщину і Кам’янеччину.

1880 роки – занепад економіки краю, зубожіння простого люду і перша хвиля еміграції. 1891 – 1896 роки були періодом найбільшої еміграції з Копичинського, Гусятинського, Скалатського та Борщівського повітів у Росію та Бразилію.

Перші роки XX ст. не принесли відчутного полегшенням жителям краю, зокрема, і селянам Перемилова. Хоча тут організовується “Просвіта” , працює сільська читальня , драмгурток, що ставить на місцевій сцені “Лемерівну”, “Наталку Полтавку” та інші вистави, є свій хоровий колектив, відкрито початкову школу ( 4 класи - “штуба” ), де працює лише один вчитель. Був у селі і клуб, де проводились концерти і розваги, вечорниці. Розвивалось ремесло і торгівля. Ремісники – кустарі шили чоботи, одяг, виготовляли вироби з вовни, льняного полотна. Майже весь хатній посуд виготовляли із сосни – мисник, шалку, лавки, пікну, діжу, навіть поріг. Робили також чепурненькі кошики із рогози. З соснових досок робили і човни, за допомогою яких перепливали річку Тайну, бо мостів для перевезення вантажу ще не було.

Треба зазначити, що село Перемилів належало тоді не до Густинського, а до Копичинецького повіту, що включав весь теперішній Гусятинський і частину Теребовлянського та Чортківського районів і налічував 53 населених пункти.

1917 – 1919 роки. Революція. Виникнення Української Центральної Ради. Проголошення Української Народної Республіки. Кінець Австро – Угорської імперії. ЗУНР. Прийняття Акту Злуки. Боротьба Української Галицької Армії з польськими загарбниками.

Українські Січові стрільці вписали славні сторінки в історію боротьби за нашу державність. За час існування цього товариства, а пізніше легіону лицарів Галичини, вони у важких кровопролитних боях із загарбниками продемонстрували справжні зразки мужності і героїзму, відданості ідеалам соборності України.

Село Перемилів з давніх давен відзначалося високим рівнем культури його жителів, вміння берегти і множити свою культуру, захищати свої права.

Перемилів – це тиха земля під мирним небом. Широкі вулиці, ошатні будинки, що потопають у зелені садів. Це задушевний спів соловейка, п’янкі пахощі буйних трав, сивий туман над верболозами. Таку красу не можна не любити. Саме ця земля зростила і дала снаги вірним синам, воякам УПА Івану Павлишину, псевдо „Дуб”, що був районним провідником, Йосифу Левчуку („Корч”), Михайлу Левицькому („Чумак”), Богоносу Володимиру („Сірко”).

За волю і незалежність рідної України терпіли страшні муки Петро Перейма і Володимир Ревус в уманській тюрмі, де кати ходили по коліна в крові.

Ярослав Галабіцький, Йосиф Процишин не шукали ситного життя і слави. Вони боронили отчий дім від тих, хто топтав його красу та історію. Не всім судилося однакова доля. Йосиф Процишин, залишивши дім, молоду красиву вагітну дружину, пішов воювати за Україну. І лише короткі зустрічі з дружиною і рідними (що проходили глибокої ночі в чужих хатах) зігрівали душу героя. В такі короткі хвилини серце стискалося від радості і болю, і туга за рідними виливалася в піснях.

Цю пісню співав воїн УПА Процишин Йосип.

Запам’ятала її в 1946 році Дудар Корнелія Романівна, в домі якої переховувалася Настя Процишин і де відбулася чи не остання зустріч її з чоловіком. В 1947р. в криївці у Карашинцях загинув Йосип Процишин.

Не менш трагічною була смерть 19 річного Ярослава Галабіцького. Його вислідили на хаті Софії Мазур, де він переховувався. Очевидці згадують, що на подвір’я зайшов дідок і просив напитися води. Дівчата Настя і Софія дали води, але помітили, що той дуже підозрілий, нишпорить очима всі закутки. І як не старалися дівчата не допустити його до хати, йому все ж вдалося туди заглянути. А в кімнаті спав Ярослав. Коли дідок пішов, дівчата розбудили хлопця і сказали, щоб утікав. Та було пізно. Хату оточили енкаведисти. Почався запеклий бій. Стіни були прошиті кулями як ришито. Та коли в Ярослава закінчувалися патрони, останню він приберіг для себе. Навів у серце із словами: „Слава Україні!” – вистрелив. Коли більшовики забігли в хату, Ярослав лежав мертвий. Від безпорадності звірі лютували. Витягли тіло Ярослава на двір, прив’язали віжками за ноги до воза і так потягли до Теребовлі. Очевидці казали, що коли ховали у братській могилі тіло Ярослава, в нього не було очей, вух, а в голові були цвяхи. Напевно, і мертвий він внушав їм страх і безпорадність.

Кожен народ має свій Пантеон де зберігаються остатки національних героїв. Адже всім відома істина, що тільки та нація має право на існування, яка свято береже імена загиблих за волю і незалежність. Та сталося так, що ми не змогли в умовах національного гноблення і панування на нашій землі іноземних загарбників зберегти всі могили і пам’ять про тих, хто в борні з ворогом віддав життя за самостійну Україну.

Та кров стрілецьку ніхто не змив і не змиє. Нею навіки записалася сторінка нашої славної історії.

Будемо жити і виживати – така доля нашої нації: через дар пам’яті бути не вмирущим.

Та все ж село живе, працює, розвивається, розбудовується.

В післявоєнні роки, а саме в 1950 році був організований в селі колгосп ім. Будьоного, головою якого був Іван Великий. З великими зусиллями налагоджувалося сільське життя. Всі разом (толокою) односельчани зводили свої будинки і колгоспні будівлі та інші споруди. В 1965 р. до 20 річниці Перемоги відкрили пам”ятник воїнам-односельчанам, що загинули в роки Великої Вітчизняної війни, в 1966 р.- новий дитячий садочок. Згодом, 1 січня 1973 р. відкрили новий БК, через рік великий двоповерховий будинок торгівлі. 1 вересня 1978 р. своїх перших учнів прийняла Перемилівська школа. У 1980 р. біля школи заклали дендропарк, що став справжньою окрасою села. В 1986 р. побудований новий адмінбудинок, де розмістилася бухгалтерія господарства, поштове відділення, сільська рада і медпункт.

Змінюється час, змінюються люди, але незмінними залишаються християнські цінності – ВІРА, НАДІЯ, ЛЮБОВ і незмінні наші обряди, традиції, щире українське слово і задушевна пісня – візитна картка нашої Вітчизни.

Інформація люб'язно надана Сайтом с. Перемилів.

---

Якщо володієте інформацією про цей населений пункт - пишіть нам :

або залишайте свої повідомлення у відповідній вітці форуму